"Я сьогодні знову дістану прапор моєї Батьківщини..."

 

 І на флагштоці поміняю Old Glory на Жито і Небо – це традиція напередодні Дня Незалежності.
 
З0 років, як день, як мить і пам‘ять не відпускає, і спогади не дають заснути, і запитання, запитання, запитання…
 
Мене давно нема там, хоча люблю – у мене свій заокеанський Home, sweet home. І я щаслива у ньому. Щастя – це внутрішній стан, чи не так? Моя рідна Ненька у моїх координатах щастя, у глибині мого серця, яке б‘ється разом з Україною, де назавжди залишилася частина мене, де рідні мені люди, де моя історія радісна і сумна, де моя пам‘ять і могили предків, де мій генетичний код…
 
Хтось неодмінно закине, мовляв, чого не сиділося? А хто сказав, що треба жити у батьківській хаті? Хто взагалі має право когось повчати і хто знає, що і як треба робити? І великий світ кличе, і Батьківщина не відпускає…
 
Я щиро люблю мою Україну і я працювала на її Незалежність – ми тоді були молоді і завзяті мрійники. Я плакала від щастя, коли стояла у мільйонному живому ланцюгу, а потів несли величезний прапор, коли його підняли над Верховною Радою. Ми всі тоді плакали від радощів і всі сподівалися…
 
Н-E-З-А-Л-E-Ж-Н-І-С-Т-Ь!!!
 
Скільки планів було, скільки мрій про щасливе майбутнє… Я була на тому Міжнаціональному конгресі у середині листопада 1991 року, який проголосував за Незалежність України. Я все пам‘ятаю і кожного, хто з мрійників перетворилися на прагматичних круків… На жаль… Я пам‘ятаю еволюцію багатьох політиків, які з жебраків раптом стали мільйонерами під правильні промови про добробут нації.
 
І страшна цифра у десять мільйонів, на які за 30 років зменшилося населення України, і рівень виживання більшості громадян країни. Тридцять років виживання і блукання у пошуках правильного шляху з не тими керманичами, що тільки булаву тримати можуть, але так і не зрозуміли, до чого вона і про що. Люстрації ніколи не відбулося і очищення кров‘ю не очистило. Тільки еволюція від секретаря компартії України до комедіанта відбулася. Фарс, а може так спеціально сплановане, щоб остаточно все і до абсурду, як у театрі?
 
Хто режисери, хто актори? Хто зна…
 
І дві частини країни, які живуть у різних культурних кодах і “роздирають дитину” – Соломона нема, і Мойсея також… Сорок років, як данність. Ще десять блукати? І знову кожен для себе вирішує і сам про себе дбає, бо так у всьому світі заведено.
 
Незалежність – це не про прапор і гімн, бо то атрибути. Незалежність – це, коли ти не залежиш від сторонніх грошей і допомоги, коли ти знаєш, хто твої друзі, а хто вороги, коли ти не чекаєш на чужі транші і гранти, і не продаєш душу за них, не торгуєш майбутнім власних дітей…
 
А тут ще й сусідка… Війна сім років і тисячі героїв, що з Небесної сотні перетворилися на Небесні полки… Це ім Слава! Сльози,…
Щемить і знову парад. Намагаюся зрозуміти, чи варто маршем святкувати, чи може варто віддати ці гроші вдовам і сиротам загиблих героїв? Але війна і треба показати силу. Тут не можна також не погодитися… І військо, яке є, яке наслідує тих, хто “Зродились ми великої години”. Так мусить бути і так є! І перемоги у спорті, і світові рекорди – це все місить бути і є…
 
І кінофестивалі, і джаз, і модні покази – все потрібно, тому що життя продовжується. Це все в одному українському коктейлі, в якому “Душу й тіло ми положим за нашу свободу” і “какая разница”, і первинне з вторинним перемішане, і сміх, і сльози, і повний ярмарок життя і смерті. І все мати у потенціалі, і не скористуватися зі свого величезного потенційного… Економіка потужна – це запорука незалежності. Але…
 
Ненько, ти неперевершена! Я тебе дуже сильно люблю, але як же важко тебе часом зрозуміти…
 
А американська дитина вивчає мову і збирається до тебе – генетичний код не відпускає. Слава Україні!
 
 
Facebook
 

Олена Венніков-Прігова (Elena Vennikov-Prigova)

Фото: Elena Vennikov-Prigova