Слово поляка про українську мову

 

“Вибачте, любі українці, що я знову “встромляю кийок у мурашник”, вас “розсварюю” і стикаю вас лобами. Але я переживаю за вашу мову. Хоча –  чи вона ваша? Мені вона іноземна, але я її знаю, щодня нею послуговуюся, теж для задоволення, пишу нею свої романи, то вона теж уже частково моя. Маю право про українську мову дбати та її долею перейматися”.

Я вже давно не виношу на люди своїх роздумів стосовно української будь-якої (у тому числі мовної) політики, мені вже набридли скарги на мене до всіх можливих установ і висловлювання на кшталт “не буде нам лях говорити”, але зроблю виняток, бо українська мова мені дуже дорога, хоча вона для мене – іноземна.

Творець чеської державності  Томаш Масарик сказав: “Скільки мов ти знаєш – стільки разів ти людина. Цей вислів помилково приписують німцю Гете, а він сказав теж дещо цікаве про мову, що могло б дійти українцям, зокрема, тим так званим “російськомовним”, для яких українська – буцімто не рідна. “Хто не знає іноземних мов, той нічого не тямить і в своїй рідній”.

Українська мова завжди збагачувала мій художній світ, своєрідним чином сформувала мене, допомогла зрозуміти краще людську душу, бо ж українці створили філософський термін “кордоцентризм”. Бували такі моменти, коли я почував себе обманутим і зрадженим (зокрема, коли сусіди обрали блазня на президента) і навіть шкодував, що стільки років учив цю мову, але годі було взяти в руки Франка, прочитати кілька рядків його прози і все було вже гаразд.

Cловом, українська мова мені не байдужа і мені серце крається, коли бачу, як, попри “мовні закони”, вона пробивається, пробивається і пробитися не може.

Новій Україні вже виповнилося 30 років. А статті 10 Конституції України, яка мала загальмувати русифікацію країни – 25. “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. Я вже 20 років спостерігаю це “забезпечення всебічного розвитку”, і плакати хочеться. Я знаю, що щось там змінюється, але ж я би хотів дожити цього забезпечення “в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.

А чого я це все пишу? Учора я покепкував з одної панночки, яка на мій українськомовний семінар для українськомовних українців пробувала записатися російською, а коли я чемненько послав її до біса (хоч спершу клеїв дурня, що “болгарською” не розмовляю), то сильно розхвилювалася. І я написав пост про це і “розвів срач” (цитата). З’явилися закиди штибу “ви знову розсварили українців, вони таким чином гризуться одне з одним”. Вигулькнуло і прохання більше цього не робити. Я, ясна річ, чемно відмовив. З’явилися також доповіді російською, бо чого би не писати поляку російською, він, прецінь, українською цей мовний срач розводить. Узагалі, мене дратує ставлення багатьох українських громадян, з якого випливає: якщо я українськомовний, то ще маю бути російськомовним, хоча мене ваша колоніальна двомовність не стосується, хоча могла б … Власне … Mене вже не стосується, і я залюбки це поясню.

Але, перш ніж поясню, поставлю риторичне запитання: скільки ще ж, до чорта, років, ви будете доводити цю нещасну Україну до мовного ладу та сучасного європейського стандарту? Скільки ще вам має забрати часу, аби українською, в магазині і на роботі, розмовляли всі громадяни України. Так, як у Польщі, Чехії чи Угорщині.

Тож питання колоніальної двомовності не притаманне лише сучасним громадянам України.

 

 

Я це писав багато разів і ще раз напишу. Сто років тому польською, чеською чи угорською розмовляли не всі громадяни етнічної Польщі, Чехії (в складі Чехословаччини) чи Угорщини. Мовою, яка домінувала, була німецька. Так, німецька, не російська. Російська для поляків в етнічній Польщі завжди була чужою. Але німецька не для всіх була чужою. Росія зі своєю ордою була завжди Варварією, але вже для багатьох поляків німчизна (термін з публіцистики Франка) була привабливою. Німці були хитрими, і їхній шлях до онімечення поляків називався Kulturkampf (боротьба з використанням засобів культури, не насильства). На щастя, польська мова ніколи в Польщі (на заході: Шльонськ, Помор’я, Великопольща) не стала сільською, бо завжди інтелігенція дбала про її розвиток і підвищення національної свідомості серед селян та робітників. Досить згадати такі (на жаль, мало відомі українцям) прізвища як Marcinkowski, Cegielski, Majkowski, Jackowski, Szamarzewski, Wawrzyniak, Miel?y?ski, Ch?apowski, Raczy?ski. То завдяки тим людям, на чотири переможні польські повстання (більшість, на жаль, закінчилася крахом), три відбулися в Великопольщі (1806, 1918) та Шльонську (1920). На заході Польщі сто років тому всі громадяни були німецькомовними, бо (на відміну від Російської “імперії”) існувала обов’язкова початкова освіта для всіх громадян Прусії. До 1919 року виключною мовою викладання була німецька.

Але етнічній Польщі (Чехії, Угорщині) полонізація (відповідно: чехізація та мадяризація) 100% населення не забрала 100 років. Але, напевне, відбувалася набагато швидшим темпом, ніж в Україні. Надам приклад зі свого сімейного життя. Не вперше. Настає 1918 рік, і Польща відновлює свою незалежність. Мої дві баби (по материнській та батьківській лініях) ще не народилися. Але виникають школи з польською мовою викладання. Мої обидві баби народилися в німецьких, теж німецькомовних (для них рідною мовою була німецька) родинах. Діди (одному було рік, один ще не народився) народилися в родинах німецькомовних, хоча рідною для них була польська. На зламі 20 та 30 років мої баби ідуть до школи і починають там учити польську мову. Згодом виходять заміж за поляків. Але мовою спілкування вдома є лише польська, німецькою розмовляють з родичами. У п’ятдесятих роках народжують дітей (моїх батьків, їхніх сестер та братів), для них (тридцять років після відновлення незалежності) єдиною мовою спілкування є польська. Рідною для всіх є польська. Моя матір розказувала, що пам’ятає як батьки розмовляли з родичами німецькою, але вдома – лише польською. Мої батьки знають німецьку, але ніколи нею не розмовляли, ані між собою, ані з нами. Я, мій брат і сестра, мої кузени – всі ми польськомовні змалку, я знаю німецьку, але вона для мене – іноземна.

У західній Польщі німецькою до війни розмовляли виключно етнічні німці. І виключно в своєму середовищі. Бо вже в змішаних родинах домінувала польська. Тридцять років після відновлення польської незалежності німецька просто зникла. “Допомогла” теж і Друга світова війна, бо після неї німецька мала щезнути, і вона була майже заборонена. Українській мові вісім років війни з Росією, окупація частини території України – не допомагають. А Друга світова вісім років не тривала. Але по 1945 німчизна мала бути стерта з лиця землі, й так було зроблено.

Вибачте, любі українці, що я знову “встромляю кийок у мурашник”, вас “розсварюю” і стикаю вас лобами. Але я переживаю за вашу мову. Хоча –  чи вона ваша? Мені вона іноземна, але я її знаю, щодня нею послуговуюся, теж для задоволення, пишу нею свої романи, то вона теж уже частково моя. Маю право про українську мову дбати та її долею перейматися.

У підсумку: повна українізація повинна бути безумовною і безкомпромісною. А теревені штибу “не можна змушувати, нав’язувати” хай собі запхають російськомовні туди, де спина втрачає свою шляхетну назву.

 

Facebook

Пшемислав Ліс-Маркєвіч ( Przemys?aw Lis-Markiewicz Profil Prywatny), Польща

Фото: Юрій Антонюк, https://slovoprosvity.org