“Вони, хто нас оточують” – оптимістичне кіно про трагедію від режисера-українця з Канади

 

Дізнатися більше про своїх героїчних предків, подолати кризу і стати сильнішим. Зняти на цю тему кіно й виграти престижні фестивалі – цілком українська історія. Голівудського актора українського походження Троя Рапташа (Канада), чия подорож до витоків і собі проситься на екран.

“Вони, хто нас оточують” –  фільм, що став його сценарним дебютом. Стрічка вже встигла здобути визнання індустрії та широкого загалу Північної Америки, в т.ч. нашої  діаспори. Серед нагород – “Кращий фільм від автора, що знімає вперше” Незалежного Кінофестивалю в Монреалі, 2020; приз глядацьких симпатій Міжнародного кінофесту в Седоні, 2021; переможець Міжнародного фестивалю в Едмонтоні в номінації “Нагорода глядачів за кращу художню драму”.

Твір номінований на ще низку відзнак, зокрема, Академії телебачення і кіна Канади. Успіхом завдячує насамперед гуманістичному месиджеві: усвідомлена історична пам’ять робить нас нездоланними. Істина, до якої дуже особистим шляхом прийшов і сам Трой.

Процес фільмування став для нього своєрідною терапією і подарував  зустрічі, які сам називає “справжнім дивом”. Одне з них – по-новому відкрив для себе історію власного роду; а серед  теперішніх планів Троя  – вивчити українську.

 

Отже, про що кіно? Роман, фермер з Альберти, етнічний українець, несподівано й трагічно втрачає дружину, не може змиритися з її смертю. Біль та почуття провини стають  емоційною катівнею, в ній переплітаються містика, спогади та реальність. Tільки повернувшись до страшних епізодів власного дитинства в Україні часів сталінських репресій, чоловік знаходить сили відпустити минуле і продовжувати жити далі.

Крім напруженого нерва глибокої болісної драми з кількома сюжетними лініями і перегуком різних епох, маємо й кінематографічний психоаналіз, накладений на історичний наратив. З ліризмом, підсиленим фольклорною нотою та багатоголоссям церковного співу. З розмаїттям візуальної палітри, яка досягається, на перший погляд, мінімалістичними засобами, як-от гри світлотіней і лаконічної поетичності краєвидів. Останні, своєю чергою, акцентують українську тематику стигложовтими канадськими ланами на контрасті з блакиттю осіннього неба. На цю ж тематику “працює” навіть картата сорочка Романа в одному з кадрів, що спершу здається вишиванкою, вдягненою під піджак. Режисерові Рапташу таки варто віддати належне за прискіпливу уважність до деталей.  

Як, врешті, і за високої проби акторство. Надто, коли йдеться про повільно наростаючий, за законами саспенсу, конфлікт Романа (Трой Рапташ) і Наталі (Елі Ліберт) чи переживання юних персонажів (Даніель Мазепа, Пірс Бріггс).   

Роман (Трой Рапташ) і Діва Марія (Мелані Багнюк)

 

Усі разом втілили сценарій, створений на основі справжніх подій в родині Троя Рапташа, досі більше знаного як голівудського актора. (Знімався в низці фільмів та кіносеріалів, серед яких відомі хіти “Закон і порядок”, “Західне крило”, “Неш Бріджес”, “Відчайдушні домогосподарки” та ін.

В біографії раніше не бракує некіношного драматизму – свого часу був змушений покинути кар’єру професійного фігуриста через травму, відтак вступив до відомої Театральної Школи Раєрса в Торонто. Звідти почався шлях у кіно).

Про “Них, хто нас оточують”, ми поспілкувалися з Троєм онлайн.

–  Голівуд, виглядає, переймається всіма героїчними історіями світу, крім української. Фільми від американських продюсерів про наше минуле можна полічити на пальцях. Чому так?

–  Як на мене, Голівуд схильний повторюватися, знову й знову. Власне, ця ситуація й спонукала мене до роботи. Є американська стрічка про Голодомор “Гіркий урожай”, тепер  з’явився мій фільм. Але, крім переліченого, недостатньо, або ж просто нема створеного українського контенту.

Проте, на щастя, два голівудські продюсери, брати Марк і Джей Дюпласcи оголосили конкурс “Герої рідного міста” (The Hometown Heroes Competition). Він заохочує звертатися до місцевої історії і розповідати про мало представлені громади. Все ж таки є люди, які прагнуть змінити систему.

Я зв’язався з Марком та Джеєм і отримав чудову можливість – фільмувати. А ще – надзвичайну підтримку українців спершу в Альберті, потім по всій Канаді, відтак в Україні та США. Це було фантастично! У Вегревіллі, (батьківщині всесвітньовідомого монумента писанці – ред.),  де переважно знімали, громада  просто перевершила себе, допомагаючи. Прийшли багато волонтерів. Я відчув: українці прагнуть, щоб їхню історію розповідали! Завдяки цій підтримці зрозумів: треба ще і ще звертатися до нашої теми, бо дуже багато подібного до того, що пережили мої предки.

Наталя (Елі Ліберт)

 

–  Як почали писати Вашу історію?

–  Мав нелегкий період у житті, я почувався загубленим у світі. Тоді з’явилося велике бажання знову зустрітися зі своєю родиною в Альберті (Трой постійно мешкає в Лос-Анджелесі, США – ред.) і краще дізнатися, звідки я родом. Про людей, що були переді мною. Було відчуття:  більший зв’язок з предками допоможе усвідомити мою приналежність і зрозуміти, де перебуваю в той момент.

Я розглядав світлини членів своєї сім’ї (так само в одному з епізодів робить герой Троя у фільмі – ред.), з багатьох причин ніколи не мав нагоди побачити їх на яві. Наприклад, мого дядька. Головним чином, це він надихнув на стрічку, та ще мій дід по материнській лінії. Проводячи дослідження для кіна , я дізнався, що насправді дядько не загинув у Сибіру,  як ми раніше думали. Повернувся звідти, одружився і мав доньку. Вона й досі живе у селі Журавно на Львівщині, де зростала моя бабуся.

Опинитися там у 2018му було дивовижно. Приїхав в Україну, щойно розпочавши роботу над фільмом. І так сталося, що першим у нашій родині повернувся на її історичну Батьківщину. Чув, що, зазвичай, потрібно два покоління, аби нащадки імігрантів знову прийшли туди, звідки  їхні пращури. Це справдилося у моєму випадку; а бабуся, мамина мама, колись була змушеною втікати з України.  

Також працював з фахівцями з генеалогії, попередньо надав їм деяку інформацію. Тим часом, у селі в священика збереглися всі церковні записи про нашу родину. Тож у Журавно мені одного дня повідомили, що мають певні відомості, і зараз буде незвичайний візитер. Заходить жінка і каже, що є моєю родичкою, має сімейні фото. І що йдеться про мого дядька, до якого в мене завжди було особливе почуття, а ця пані – його донька. Тата вона ніколи не бачила, бо його вбили, коли народилася. Однак, на світлині, яку привіз я, вперше на нього подивилися. Це було неймовірно!

  Вже бодай цей момент заслуговує окремого фільму.

–  Моя сестра та родина теж кажуть: варто би зняти документальне кіно, як створювалося  художнє. Уявити тільки: ми гадали, що наша сім’я в Україні закінчилася з життям дядька, Степана Бойсина, командира УПА. А потім, через стільки років, дізнаємося, що в мами є  жива рідна кузина!

Микола (Даніель Мазепа)

 

Є чимало чудових речей, пов’язаних з “Ними, хто нас оточують”. Надзвичайно приємно, що після перегляду зверталися численні канадські українці з другого покоління: побачене на екрані справило на них потужне враження, а моя історія дуже схожа на ті, що трапилися з їхніми кревними. Багато мені писали. Та найбільше тішить, що є щось універсальне, незалежно від походження, для всіх у цій ідеї – треба зберігати зв’язок з тими, хто були до нас, і звідки прийшли ми, вшановувати цю пам’ять. Особливо, коли попередники були вимушені залишати рідну землю. По щирості, я раніше не до кінця усвідомлював усі випробування, які випали на долю моїх, що колись прихали до Альберти. Але це саме завдяки їм стало можливим моє чудове життя. Труднощі, які вони пережили, їхня сила… Це те, що дає сили мені, я – нащадок міцних людей!

–  Сьогодні такі люди змагаються за свою країну на її східному кордоні. Як гадаєте, мистецькими засобами можна змінити ставлення до України? Її тема залишається маргінальною у світовій політиці.  

– Насамперед, моє кіно посприяє зміцненню зв’язків між Канадою та Україною. Так само важливе  щонайбільше висвітлення українських культури та спадщини.

Знаєте, коли я вперше їхав до України, то не розумів, чого сподіватися… Але був вражений її красою і відчуттям моєї приналежності тут. Ці багатющі історія, культура, розкішна архітектура… Сподіваюся, що сприймаючи їх, дізнаючись більше про українську славу, західний глядач краще усвідомлюватиме її сьогоднішню боротьбу.

–   Що розповідали про українську боротьбу у Вас вдома?

–   Бабуся неохоче згадувала про минуле в Україні, воно було трагічним. Адже вона чула, як розстрілювали батьків, відтак її таємно вивезли за кордон. Коли прибула до Канади, мала зустрітися з одним зі своїх братів, він приїхав сюди раніше. Але так сталося, що опинилася не в тій провінції. І лише через 18 років по тому знайшла свого брата.

Бабуся, дуже близька мені людина, померла, коли мав 12 років. Я ж почав цікавитися сімейною історією вже в старшому віці, і чимало з неї вже було втрачено. Тож своїм фільмом, крім іншого, хотів би заохотити: вивчайте вашу родину, записуйте її минуле і документуйте! Було б добре, якби я почав робити те саме років бодай 30 тому. Та все одно – це чудова, надзвичайна подорож.

Ось я, народився в Канаді, більшу частину життя провів у США, бо тут моя професійна кар’єра. Разом з тим завжди був гордий почуватися укрaїнцем, хоч раніше не надто про це думав. Та з’явилося усвідомлення: це – моя історія, моя традиція, і я хочу говорити по-українськи. Сподіваюся колись навчитися.

 

–   Українською говорять й декотрі Ваші герої. Як обирали їх виконавців?

–   Елі Ліберт, відому канадську акторку, запам’ятав ще з серіалу “Бомбезні дівчата”, і дуже хотів, щоб вона була в моєму фільмі. В “Них, хто нас оточують”, вона грає сестру дружини Романа.

Цікаво було, як знайшли Даніеля Мазепу, я дуже йому вдячний, він грає Миколу, Романового сина. Цей хлопець ніколи раніше не знімався. Ми проводили кастинг у Едмонтоні, подивилися близько 25 кандидатів, деякі були добрі. Наприкінці дня, коли почали перегляд вже на іншу роль, мене попросили подивитися ще одного хлопця, прийшов зі своєю мамою, раніше не встиг. Почув про фільм від своїх друзів-українців (Даніель займається в україномовних творчих гуртках – ред.). Я погодився. Щойно він переступив поріг, всі присутні здивувалися – хто це? Надзвичайний, справді особливий, гадаю, в Даніеля велике зіркове майбутнє.

 – Тим більше, з настільки промовистим прізвищем! Цього актора відкрив Ваш фільм. Як складається його прокатна доля?

 – Прем’єра відбувалася у Вегревіллі, мені було важливо віддячити тамтешній громаді. Прокат розпочався наприкінці серпня одразу в семи канадських містах. А варто зауважити, що це певний виклик для невеликого кіновиробника та ще й показувати свій фільм в театрах, які щойно відкрилися. Бо перед тим були зачинені через пандемію. То ось, в Едмонтоні лише протягом перших вихідних “Вони, хто нас оточують” був “номером один” касових зборів! Mи випередили стрічки навіть від великих голівудських компаній. Це була просто фантастика!

–  З якою Вас щиро вітаю. А коли стане реальністю побачити це кіно в Україні?

–  Тут іще багато роботи попереду, але я впевнений – там його чекає велика аудиторія. Сподіваймося, що її зустріч з фільмом відбудеться скоро.

 

Довідка:

Pежисер та автор сценарію – Трой Рапташ. Оператор – Камаль Деркаві. Музика – Крейг Річі.

У ролях: Роман – Трой Рапташ, Микола – Даніель Мазепа, Наталя – Елі Ліберт, Калина – Вера Гразядей, Дмитро – Алекс Фелдман, Пітер – Райян Норткот, Леся – Наталя Яцина, малий Роман – Пірс Бріггс, Степан – Майкл Сех, лікар – Девід Лей, Марія – Мелані Багнюк, Андрей – Андрей Грушко, отець Романюк – Дональд Боднар, Джон – Гаррет Хомлак, Міша – Маркіян Олінек, Шейла – Дана-Лінн Кнапп.

Творча група вдячна за підтримку низці приватних інвесторів українського походження, а також Фундації Шевченка (Канада) та Українсько-Канадському Фонду ветеранів.

 

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: “They, Who Surround Us”