Skip to content
Search for:
Сайт для тих, хто живе своєю країною, та не лише в Українi
  • Про Нас
  • Про Нас
Search for:

Global Village

  • Головна
  • Пам’ять
  • Персона
  • Головна
  • Вiйна
  • Полiтика
  • Мiграцiя
  • Я так думаю
  • Приватнi iсторiї
  • Гумор
  • Релакс
  • Cкандал
  • Подорожi
  • Зв’язок з нами
«Йшов енний рiк останнього шансу відродитися і зажити по-людськи...»
«Йшов енний рiк останнього шансу відродитися і зажити по-людськи...»
Гумор
Починаємо жити в Америцi: цiна питання
Починаємо жити в Америцi: цiна питання
Мiграцiя
«Полiт НEнормальний!» - анти-хiт-парад найгiрших авiа-лiнiй
«Полiт НEнормальний!» - анти-хiт-парад найгiрших авiа-лiнiй
Подорожi
Живеш за кордоном – то «зрадник»?
Живеш за кордоном – то «зрадник»?
Мiграцiя
Полiтика Я так думаю

Коло санкцій Коломойського

 

Уряд США серйозно взявся за нашого олігарха і погрозив йому пальцем.

Ігореві Валерійовичу Коломойському в США вліпили санкції, заодно і його сім’ї. Виходить, що сім’я відповідає за тата. Попри те, що санкції з розряду не надто відчутних. Подумаєш,  заборонили в’їжджати до Штатів – в рамках їхньої непримиренної боротьби з корупцією. Еге ж, ”дуже страшно”.

Так і написали, що це йому ”за підривання віри в демократію в Україні”. Ото вже,  ”підривник Беня”! А з його рахунками –  як буде?  Пальцем погрозили – вважай, мовляв! І нехай твої дружини (діти, няньки і т.д.) теж вважають.

Але одразу ж виникає низка запитань: чому призначили санкційним терпилою всього лише одного олігарха? Зате інших йому подібних в Україні не обклали. Санкціями. Невже знайшли єдиного сякого-такого на безмежних українських просторах корупції? Бідолаху зробили цапом-відбувайлом.

Хоч в країні, розділеній олігархічними кланами, говорити про закон і демократію взагалі якось не камільфо. Плутократія – то вам не демократія, то ж засуньте свій демос … у ваші виборчі урни. А потім спаліть їх, щоб не засмічували простір за периметром.

Але Ігора Валерійовича все ж відзначили, бо ”причетний до корупційних дій, що підривають верховенство права і віру української громадськості в демократичні інститути”. Агов, про що тут мова? Перечитую кілька разів. ”Верховенство права”? Якого? Права тих, хто при владі? І що воно таке  – ”демократичні інститути” по-українськи? Розкажіть,  порегочемо разом.

Зате всі, хто на корупції того ж таки Ігора Валерійовича теж добряче накосили бабла – чесні, гідні й дуже навіть шановані люди. Вони засідають в Раді й облаштовують міністерські кабінети. Що з ними робити?

І чому санкції, запропоновані ще в грудні, не запровадили тоді ж? Зате нова мітла (в особі адміністрації Дж. Байдена – ред.) швиденько все підмела. Відповідь напрошується гіпотетична: причетні син-”Мисливець”(від слова ”Хантер” – ред.), українські партнери, сумнозвісна газова компанія (”Бурізма” – ред.), а ще –  зв’язки, скандали і дружба колишнього першого українського з нинішнім першим американським.

Скажи мені, хто твій друг, і ти зрозумієш, кого будемо пускати ”під ніж”. Тому що ворог твого ворога – також і нам ворог. Якщо ти нам – друг. Політика, мов те дишло, і за вітром – завжди флюгером.

Задля справедливості варто нагадати, що кум Путіна Медведчук та його дружина з 2014 року –  теж нев’їздні до Америки. Щоправда, в них формулювання ”за підривання безпеки, територіальної цілісності і демократичних інститутів України”. Це було 7 років тому. Відтоді спливло багато води, й одіозний Віктор повернувся в українську владу – тріумфатором.

Тільки от американці неоригінально знову повторюють  про ”територіальну цілісність, безпеку і демократію”. Агов? Медведчук, до речі, на Мінських переговорах грудьми захищав від свого кума вже згадані американські цінності – за вказівкою фрау, подружки кума. А Коломойський був героїчним захисником тих самих цінностей в тому ж таки 2014-му. Дивні якісь збіги, чи не так?

Але від суми й тюрми, як відомо, а також від грізного американського ”ну-ну-ну” – не зарікайся. Так і став Коломойський бідолашним, ще й разом з сімейством – йому відмовили від американського будинку! І цей будинок –  в теплій Флориді.

Та незайве нагадати, що від поїздок в Штати зараз – ні холодно, ні гаряче. Вже не та країна, й світочем демократії можна вважати її дуже умовно. Тому що були Штати ще донедавна,  та після останніх виборів геть здулися, ще й ”наліво”.

І зовсім смішно стає від розуміння, що ”сівачі демократії” самі ж її  зжерли, ще й на очах у всього світу, не вдавившись. Але хто найголосніше від усіх кричить ”тримай злодія”?

Завжди спільне у всіх “чесних демократів” по різні боки океану: вони, приходячи до влади, відразу підвищують добробут, власний і своїх сімей. Коштом все того ж народу-демосу і ось таких олігархів, які раптом стають опальними. Раніше з ними дружити було потрібно, поки комусь не перейшли дорогу.

Як же веселять ті правильні слова про корупцію в чужих “городах”, коли у власному, американському, запросто можна взяти й розпиляти під красиві гасла $ 1,9 трильйона грошей платників податків (адміністрація Байдена планує витратити згадану суму на відновлення економіки США, постраждалої від наслідків пандемії – ред.). Зробивши це, звичайно, “демократичним шляхом”.

Tільки не подумайте, що я переймаюся Коломойським. Просто згадався старий анекдот: “І ось ці люди не дозволяють нам длубатися в носі?”.

 

Олена Венніков-Прігова (Elena Vennikov-Prigova), м. Нью-Йорк, США

 Фото: Процишин офіційний

 

10 Березня, 2021 by angrbird No comment(s)
Читати Далі
Cкандал Я так думаю

Говорили-балакали, принц і Меган плакали...

 

Відлучений від корони принц разом з дружиною, таки добряче не принцесою, дали інтерв’ю в шоу Опри Уінфри. І вкотре змусили про себе говорити – в тім числі й людей, дуже далеких від їхніх “проблем”. 

Згадайте моє слово, скоро це подружжя випливе десь на ближчій орбіті адміністрації Байдена.

Бо інакше для чого було город городити? Не знічев’я пара недо-монархів дала інтерв’ю в шоу Опри Уінфри, воно зробило топновину 8 березня. І “понєслась”! Перші шпальти газет, тільки лінивий не обговорює. Зауважте, що про вже другу майбутню дитину подружжя майже не згадують, зате охоче перемивають кістки королеві Єлизаветі. Вагітність Меган не помітити в кадрі неможливо, але тема поповнення в родині Віндзорів відійшла на десятий план. 

Бо в центрі уваги інше – тяжке придворне життя Меган. Хоч з якого переляку цей вихід на публіку назвали сенсаційним –  годі знати, бо нічого нового й надзвичайного він і вона не сказали. Пан Маркл понарікав на расизм, якого зазнала глава його сім’ї. Меган при цьому стримала скупу чоловічу сльозу, як міцному хлопові в родині й належить.

Але давала аудиторії зрозуміти багато разів: біда в неї була, поки довелося, сердешній, мешкати в Букінгемському палаці. Жертва, зацькована, нещасна.

(Подивитися можна тут: https://www.cbs.com/shows/oprah-with-meghan-and-harry-a-cbs-primetime-special/video/i6UW_WTQjLrEeOoObMmlwrFLTTypvuZm/cbs-presents-oprah-with-meghan-and-harry-a-primetime-special/).

Опра свою візаві теж “жорстко пресувала”.  Меган (жалісно, з вологою в погляді): “Мені доводилося мовчати!” Опра їй тут же – просто “під дих”: “Мовчати, чи вас замовчували?”. – “Так, мене замовчували!”

Ну, і далі в такому ж дусі. Ніби  випарувалося  Уінфрине  вміння заганяти співрозмовника на тонкий лід. 

З тієї ж опери була скарга Меган, як невістка Кетрін Мідлтон її тяжко образила – коли три роки тому щось там  сказала поперек на тему сукенок дружок на весіллі Меган. Таки неабияка травма, на все життя, і суцільна трагедія з драмою.

Бо то вам не дурня –  як-от відпрацьовувати 12годинний робочий день і аж ніяк не за грубі гроші – за прикладом мільйонів жінок по всьому світу. То серйозне, просто нелюдське випробування – жити в палаці на всьому готовому з чималим штатом прислуги й охорони. Як Меган жила –  і тужила! – 4 роки. Жах.

Одне слово, у міжнародний жіночий день екс-герцогиня круто поборолася за рівність та інші права.

Жодного з членів королівського дому, які записалися в расисти, проте, названо не було. Ті двоє в Опри в гостях взагалі нічого не сказали, крім того, що вже було проголошено раніше енну кількість разів. Пережовано всіма коментаторами в Старому й Новому Світі й відтак успішно забуто.

Але нагадати про себе пара просто мусила, бо США, хоч і дешевша  країна, ніж Великобританія, але жити за щось треба, як не крути. А Меган – не принц, від high life відвикати не звикла.

Ну, і месиджі – всі дуже в унісон з риторикою Байдена-Гарріс. Ніби за методичкою з Білого дому повторювали. Про одвічно пригноблених і так далі.

Я не здивуюся, коли ближчим часом з’ясується, що подружжя Гаррі та Меган Маркл призначили радниками з якихось-там питань при президентові США. Наприклад, таких важливих для пересічних громадян, як монаршо-расової рівності. Звичайно, з неслабкими зарплатами коштом платників податків. Бо соціалісти ж відомо, як “люблять” монархію і загалом традиції.

Так само, як більшовики демократію. 

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://www.legion-media.ru/

 

10 Березня, 2021 by angrbird No comment(s)
Читати Далі
Я так думаю

8ме... Все ж таки, свято - чи не дуже?

 

 У мене до міжнародного жіночого дня – змішані почуття. Хоч насправді все просто: не настільки важливо з чим, а хто та як вітають.

Та про все за порядком.

З одного боку – так, радянська спадщина, імені комуністок Рози та Клари. (Невідома тезка якої поцупила і корали, і срібні ложки, і шовкову білизну, і все, що було в чужій хаті – належно до більшовицької традиції). За совка мені надійно прищепили відразу до “свята”, коли жіночність “вшановували” на державному рівні – аж раз на рік. Коли за кілька днів “до” навколишнє чоловіцтво переживало справжній стрес. Що не кажіть, а в традиційно маскулінному тоталітарному суспільстві це таки було випробуванням для мена: цілий день вдавати, що головний – зовсім не ти, а Вона. Терпіти. На роботі, в транспорті, вдома. Здуріти можна.

Ціле щастя, що тоді психоаналітиків не було в принципі, бо чоловіки після 8го до них чергу займали б і спускали гроші більші, ніж на випивку.

А як згадаю ті нещасні тюльпани, трагічно задушені гумками поперек бутона (щоб не обсипалися)! Ними обдаровували хлопці в університеті. Не тому, що жлоби і на щось краще для дівчат-одногрупниць грошей шкодували. А через те, що спробуй на мізерну стипендію в 90х щось людське купи – коли дівчат у групі 10, а хлопців – аж 2.

Апогей був уже в нульових, коли працювала в Києві. Жіночий колектив редакції газети (опозиційної, тому небагатої) запросили в кабінет відповідального секретаря. Про якого всі знали, що колишній комсомольський працівник обкомівського рівня, але виплив у нових реаліях. З креативом у пана-товариша був “напряг”, але його привітання все одно стало незабутнім. По-перше, нас попросили… вишикуватись вздовж стіни. Що ми зі сміхом зробили, сподіваючись якоїсь наступної хохми. Але пан Микола був серйозним, як партбілєт. Він сказав: “Значить, цей-во, жінки… Е-е… Ну, оскільки, значить, завтра день 8 березня, то я вас поздоровляю. Да, від імені колективу. Ну, і тут вам ось”. Після “ося” кожній вручив по 1-му (одному) напівживому підсніжнику і конверту з презентом. В конвертах було по 5 (п’ять) гривень. П’ять, Карл! І один підсніжник.

“Йдіть  на фіг зі своїм, “цей-во” таким “святом”, подумали – також і вголос – ми, вже опинившись за дверима.

Минули роки. Змінилися час, країна, оточення. Про восьме, вже у США, мені небанально нагадав студент з Нікарагуа, він навчався в класі професорки американського вишу, я в неї працювала. Наприкінці лекції попросив “хвилинку уваги” і вийшов на подіум. Під’єднав свого компа до мікрофона та екрана і на цілу аудиторію увімкнув музичне привітання “усім присутнім леді”. Бо в його країні відзначають. Чимало леді, в тім числі й моя професорка, про це свято тоді почули вперше, але всім сподобалося. Мігель став героєм дня – надто, коли з’ясувалося, що музику для вітання створив сам! І музика, до речі, була класною, як і відеоряд.

Не буду розповідати, як мене вітають з 8м у моїй родині – бо це особисте. Скажу тільки, що “день жінки” у нас трапляється набагато частіше, ніж раз на рік.

А друзям-чоловікам на ФБ, які надіслали листівки на пошту – дякую. Також і за те, що не побоялися “піти проти течії”, коли стало модним клясти 8ме “в рамках декомунізації”. Ну, так, погоджуюся: Клара, Роза та інше малоприємне, про що вже сказала вище. Але ж і нагода просто прикрасити чийсь день добрим словом, зробивши це щиро, а не тому, що зобов’язалівка на 8ме – якось так. Тим більше, коли реальний мен робить це не лише на 8ме.

Одне слово, хто святкує – зі святом! А хто ні – теж не проблема, я з цим ок. Кажу ж вам: в мене до 8го змішані почуття.

 

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://ru.freepik.com/

8 Березня, 2021 by angrbird No comment(s)
Читати Далі
Головна

“Дідуся, чиє ліжко займаю, вже нема” – COVIDне пекло на Буковині

 

 

Відеозвернення журналіста, який зліг з “короною“ у чернівецькому шпиталі, та враження його колеги з Global Village: “Владо, застосовуйте силу! Бо наші люди, здається, лише так і розуміють”.

 

“В лікарні вимкнули струм, i пропав кисень. Нікому не побажаю почути ті звуки”

 Як виглядає наяві третя хвиля пандемії на Заході України?  Просто з лікарняної палати розповів чернівецький тележурналіст Василь Забродський, який сам став пацієнтом “корони”. Його відео, опубліковане на Фейсбуці, протягом лічених годин набрало сотні поширень:

“В мене діагностували двосторонню пневмонію та 55% ураження легень. До сімейного лікаря  ледве дійшов, вона зібрала мені багато документів на шпиталізацію і сказала: “Далі – лотерея. Телефонуйте на “швидку”, а вона куди привезе – так і буде”. Мовляв, якщо я з “блатних”, то можу йти в першу [міську] лікарню, там найкраще фахівці підготовлені, і туди  мені добре би потрапити.

До лікарні  не пішов, був кінець дня. А вранці вже не міг дихати. Сам, без “швидкої”, поїхав до обласної, в інфекційне відділення. По дорозі дружина буквально затягла в пульмонологію, і звідси мене вже не випустили. Тут випадково виявилося вільне ліжко, бо вночі дідуся, який на ньому лежав, відправили до реанімації. Далі були чотири дні жаху – крапельниць, таблеток, уколів, знову крапельниць, і увесь цей час – під кисневою маскою. Без неї навіть не знаю, що було б.

Та в ефір  вийшов не для того, щоб скаржитися, ні, а щоб сказати людям: той дідусь, чиє ліжко займаю, не вижив, його вже нема.

Цю палату, де я зараз, протягом тижня пройшли десятеро людей. Двоє виписались, двоє померли, інші лікуються. Всі, дякувати Богу, мають шанс вижити. Але там, в коридорах, теж стоять ліжка, і до них – черга. Щоб лягти і щоб людей прокрапали. Бо ліжок бракує, лікарів бракує, лікарів, усього бракує. Люди хворіють і помирають. Тим часом, якісь п***си хочуть відкривати ринки та ресторани, бо їм, бачте, “хріново живеться“.

Тож, пане губернаторе – відкрийте їм ті ринки, і хай вони одне одного там заражають. Тільки попередьте базарних шльондр, що коли зачепить ця зараза, їх не повезуть в першу “блатну” лікарню, а сюди, в чергу.

Дивлюсь на все це і думаю: “Боже, які люди дурні!“. Ви не уявляєте, що це таке: вийти в коридор і побачити, як людина помирає – бо в неї нема доступу до рятівного концентратора. Два дні тому тут відключилася електроенергія. Кисень, який іде по мережі, подається централізовано, він не вимкнувся, тому ми в палатах дихали. А в тих, хто мали автономні концентратори з киснем, апарати почали пищати. Нікому не побажаю почути такі звуки – бо це справді страшно.

Люди, бережіть себе, думайте! Ходите по барах, ресторанах, караоке – “молодці“. Тільки пам’ятайте, що ви у такий спосіб принесете хворобу своїм батькам, а вони її не переживуть. Тут, де я зараз, повністю “червона зона”, щодня бувають сотні людей. Бо хтось приніс ліки чи забрав своїх рідних і далі поніс заразу у світ – у маршрутку, таксі, магазин, ресторан. Тож будьте певні – вас теж зачепить. Тому, прошу, думайте головами!”.

 

“Або суворий карантин, або вмираємо”

Журналістка  Global Village Анна Данилюк, з Чернівців: “Мовчати не можу. Бо ще донедавна хворих на “ковід’ серед моїх знайомих майже не було. Та за останній тиждень коло тих, хто лежать пластом дома чи в лікарні, настільки розширилось, що, здається, навколо – суцільний шпиталь. Хворіють сусіди, колеги, друзі дитинства, юності, добрі знайомі. Хто – легше, хто –  важче, хто – дуже важко…

І ось на фоні цього народ продовжує казитись. Учора на Гравітоні (район Чернівців – ред.) такі фейєрверки ввечері були біля ресторану “Плай”, що аж вуха закладало…

На базарі “Нива” і продавці, і покупці продають-купують без масок. Цілим селом обступають прилавки і скуповуються, лапаючи продукти руками, спілкуючись обличчям до обличчя. Цілі натовпи приїжджих. Які маски, рукавички, антисептики? Жодних перевірок у місцях торгівлі н не здійснюють. Не бачу мобільних груп реагування чи за участю поліції. Таких у природі нема!

Тим часом, десь, чуємо, весілля роблять, там – корпоратив до восьмого (березня – ред.), там – іменини. А чого б ні?…

“Калинівський” ринок знову збирає мітинг… Прокуратуру пікетують, залучаючи школярів.

Ніколи не думала, що колись таке писати буду, бо в душі – бунтарка, тож завжди – на боці народу. Однак, зважаючи на ситуацію, звертаюсь зараз до влади: “Ви там припиняйте бути лояльними, бо наші люди, схоже, розуміють тільки силу і визнають лише жорсткі заходи та суворі санкції”. А саме такі сьогодні можуть призупинити поширення вірусу і зменшити летальність серед хворих.

Тож на часі – вживати категоричних заходів і  приймати непопулярні рішення, щоб ” червона зона” відповідала вимогам “червоної зони”. Лікарі не в змозі докричатись, щоб люди дотримувались карантинних вимог. Тому потрібні спільні дії влади та поліції.

І не треба зараз кидати камінням і розповідати, що ” у мене “горить” бізнес” і “нема за що жити”. Бо я точно не буду розповідати про те, є чи нема за що жити мені самій. І тисячам інших людей у такому ж становищі.

Але голоду, все ж таки, нема. А проблема тотального розповсюдження смертельного вірусу є!

До тих, у кого сверблячка –  відкривати базари, гуляти весілля в ресторанах, влаштовувати в такий тяжкий час мітинги – мають бути застосовані окремі санкції.

Люди, ми вимираємо! Дайте вижити хоча б нашим дітям та онукам!”

Facebook

 

Фото: https://labblog.uofmhealth.org/

 Global Village

8 Березня, 2021 by angrbird No comment(s)
Читати Далі
Пам'ять

Зубна паста як ласощі і багато годинників на руках – про “визволителів” у 1939-му

 

Зустріч двох світів на Заході України перед Другою світовою війною – як це було.

З листа до Global Village, пише Іван Кулагін (звідки саме – не вказав): “Чому ви поширюєте нісенітниці про радянську армію  в 1939-му році?  Мені вже набридло читати ці байки  про дружин радянських офіцерів, які ніби-то ходили по Львову в нічних сорочках і думали, що це  сукні. Що не знали, як користуватися санітарним вузлом тощо. Ваш сайт – теж не виняток, пишете, чого не було насправді. Якщо й трапилися подібних 1-2 випадки, то це не могло стати поширеним явищем. Офіцери та їхні жінки були освіченими людьми, вони бачили таку культуру, про яку на вашій “Западенщині” й не чули раніше! Hіколи не повірю, що вони не знали, як відрізнити “нічнушку” від плаття. Можете навести приклад хоч якогось історичного джерела таких, з дозволу сказати, “фактів”? Тільки давайте без цього, що, мовляв, “мої діди-баби це бачили”, то й досить. Ні, я би хотів хоч якісь документальні свідчення, а не чиїсь вигадки. Заздалегідь кажу вам “дякую”. Хоч і розумію, що не маю за що” (переклад з російської – ред.).

Звичайно, можна було б навзаєм вимагати в автора листа доказів “культури” радянських військових. Надто, зважаючи на численні й відомі докази відсутності жодної. Але так вже вийшло, що нижче – фрагменти з документальних джерел саме на хвилюючі для Івана теми дамської білизни і “культури“ радянців. Це спогади жителів Галичини та Білорусі, окупованих ссср перед Другою світовою війною. Всі оригінали – польською мовою, тож подаю в перекладі. (А Ви, Іване, можете не дякувати).

Зі статті Славоміра Кальбарчика “Гумор у радянській окупації” (матеріали Інституту національної пам’яті Польщі): “Львів батярський, найвеселіше місто Речі Галичини до 1939-го, не втрачав почуття гумору навіть у найпохмуріший час – коли його захопила Червона Армія. Її вояки мали жалюгідний вигляд: носили гвинтівки на шнурках, були брудними, поширювали навколо себе сморід. Львів’яни жартували, що шпичаки гостроверхих шапок на солдатах, “будьоновках” – це спеціально відведені місця для пропагандистських зібрань вошей, яких привезли з собою “визволителі”.

Але й без жодних жартів  солдати дивували мешканців міста. Наприклад, вичавлювали собі до ротів тюбики із зубною пастою – бо вважали її ласощами. Медичні катетери використовували як… мундштуки для цигарок. І були просто зачаровані годинниками – настільки, що одягали їх на обидві руки і по кілька на кожну (як чоловічих, так і жіночих – ред.). За це місцеві люди охрестили росіян “дзегармістрами” (dzegarek – годинник польською, ред.).

Тут і фото вгорі – Львів передвоєєнний

Дуже потішили їхні жінки – з нагоди якогось радянського свята влаштували урочистість з танцями, комуністичні дами з’явилися куди в мережаних спідніх сорочках. Раніше це була власність вивезених до Сибіру чи Казахстану львів’янок, а росіянки вирішили, що то вечірнє вбрання.

А от якісне мило виявилося однією з перших речей, котрі зникли разом з приходом радянської влади. Хоч, звичайно, одразу пропали й чимало інших – як-от коштовності, хутра, предмети старовини, меблі, обладнання з фабрик та заводів і запаси з крамниць, в тім числі й продовольчі. Усе це з самого початку окупації ешелонами вивозили із захоплених земель до Росії.

Натомість постачали місцевим людям cірники, дешевий тютюн, горілку, одеколон із жахливим запахом та не менш огидне мило. У вигляді… мазі, тхнуло і було геть непридатним для користування. Львів’яни понуро жартували, що більшовики, мабуть, виготовляють його  з трупів своїх жертв. Тоді ж вигадали віршика: “Батьку Сталін, дай нам мила, бо вже воші мають крила!”. За іронією ховалася гірка правда: через кілька місяців після приходу радянців почалася справжня епідемія завошивлення. Нічого подібного місцеві раніше не знали.

Потрібні для нормального життя речі до Львова недовгий час постачали контрабандисти, вони нелегально перетинали віднедавна вже німецько-радянський кордон. Туди везли, переважно, нафту й сіль, звідти – цукор, інші продукти, миючі засоби і все, чого не було в радянських магазинах. Така торгівля була вкрай небезпечною: тим, кого спіймали, давали  по 5 років таборів, і це, вважалося, пощастило. Бо зазвичай “погранічнікі” просто розстрілювали тих, кого побачили на кордоні.

Єдине, чого не змогли відібрати в людей – це їхнього сарказму. Скажімо, абревіатуру РФСР (Россійская Фєдєратівная Соціалістічєская Рєспубліка) розшифровували як “Рєдкій Случай  Фєномєнального Сумасшествія Раси”. Гострослови також вигадували власні скорочення. Як-от Ж.О.П.А., що означало “желаю общєству пріятного апєтіта” (https://www.polska1918-89.pl/pdf/czuji-paniusia-tyn-smrod-humor-pod-okupacja-sowiecka-1939%E2%80%931941,5255.pdf).

 З “Архіву усної історії“, спогад Кристини Жуковської: “В Пінську (Білорусь – ред.) нашу родину заарештувала російська влада. Процес арешту військових дуже веселив – жартували з нами, сміялися. А мені з сестрою солдатів було шкода – бо вони не мали на ногах жодного взуття, ходили босі! Та ми все одно посміхалися, бо розуміли, що задля власної безпеки мусимо поділяти радісний настрій “визволителів”.

Колаж зі світлин жіночого журналу “Нова хата”, що друкувався на Галичині

Нас помістили в підвалах Брестської фортеці, там була вже велика група поляків. Щоб прогодуватися, ходили на ярмарок і продавали все, що мали. Також і вбрання. Росіянки охоче купували нічні сорочки як сукні.

Буся мала дуже гарні сорочки, великі. Для нас  було своєрідною розвагою: ми розкладали сорочки на руках, підкидали їх у повітря – щоб жінки, які купували, могли краще роздивитися. Ті “сукенки” продалися дуже швидко”. (https://www.1944.pl/archiwum-historii-mowionej/krystyna-zukowska,1688.html).

Зі спогадів Юзефа Новіни-Конопки, стаття “Свідчення правди “тих днів” ресурсу історичної тематики “Kresowy Serwis Informacyjny” (“Інформаційний Сервіс Околиць”): “17 вересня 1939-го я побачив, як до мого коханого Луцька увійшли радянські війська. Містян одразу ж зігнали на площі, де їх інформували про переваги державного устрою в Радянському Союзі. Офіцери-політруки з гордістю й цілком серйозно розповідали, що громадяни ссср мають необмежений доступ до солі. Зовсім не так, як на ось цих “визволених” землях, де люди наче б то змушені вишкрябувати сіль з дна бочок з-під оселедців. Ми, щоправда, про таку біду в нас почули вперше.

Також офіцери радісно повідомили, що жителі Росії можуть підсолоджувати чай цукром. А цукор – “це такі дрібні білі кришталики, які розчиняються у воді, і вона отримує солодкий смак”. В натовпі почали  реготати, а доповідачі не розуміли, чому людям смішно”.

Зі спогадів Адама Юзефа Дедьо-Жарського, стаття “Свідчення правди “тих днів”: “Нові “поселенці” з  cccр, яких привезли до нашого Борислава (Львівщина) одночасно раділи та боялися – що тепер їх, чого доброго, почнуть вважати “буржуазним класом” і відішлють назад до Росії, звідки приїхали. Але відтак уже як “ворогів народу”. Вони охоче спілкувалися з нами, тоді школярами. Часом ми продавали їм якісь речі наших мам, яких ті вже не потребували. За ці гроші можна було купити їжі, вона швидко стала дефіцитом.

Поселенці іноді запрошували нас до “своїх” квартир, щоб дізнатися про призначення того чи іншого начиння або приладдя. Раділи, що можна гойдатися на канапах і диванах, всередині яких були пружини. Дивувалися, що “їхні” оселі настільки просторі і мають великий метраж. Ми звертали увагу, що все те належить не їм, а безвинним людям, яких вивезли чи розстріляли. “Поселенці” ж відповідали, що їхньої провини  тому нема, вони – порядні.  їх відрядили сюди, “щоб звільнити громадян від польських панів”. Запевняли нас, що зовсім скоро усі місцеві заживуть дуже добре. Тому, що так обіцяв їм батько Сталін, в словах якого ніколи не сумнівалися.

Нас найбільше дивувало, що вірять у те, що кажуть. Навіть тоді, у юному віці, ми розуміли, що “поселенці” – люди на загал добрі, однак дуже обмежені, залежні й залякані”. (https://ksi.btx.pl/index.php/historia/1402-swiadectwa-prawdy-tamtych-dni-1939-1941r)

З документальної книги Анни Гербіч “Дівчата з Сибіру”: “Ми опинилися в Казахстані (на засланні – ред.), і до нас теж дійшли чутки зі Львова – як росіянки ходили до театру в нічних сорочках, вкрадених з польських шаф. Це не здивувало, бо в Буконі (назва місцевості в Казахстані – ред.) було те саме. Одного дня тато обміняв на їжу кілька маминих сорочок, дуже гарних. Вони були розшиті мереживом, деякі елементи –  з прозорої тканини. Остання обставина росіянок трохи бентежила, але все одно гордо ходили в обновках по селу.

На відміну від росіян, казахи були для нас, вихідців з Європи, цілковитою загадкою. І теж, на відміну від росіян, ми з ними швидко заприятелювали. Казахи виявилися дуже гостинними і приязними.

Хоч нас нерідко дивували їхні звичаї та побут. Був доволі цікавим, наприклад, спосіб залагоджування природніх потреб. Як і росіяни, вирішували цей клопіт походом за стодолу. З тією різницею, що росіяни ніколи не брали з собою при цьому чайника з водою, щоб одразу помити руки, а казахи – завжди.

У нас була можливість вибору, з ким ділити помешкання – з росіянами чи казахами. Зрозуміло, ми завжди обирали останніх.

Ще одна група засланих – татар з Криму – теж гордувала російським товариством. Ці люди були, мабуть, найбагатшими вимушеними переселенцями, і в них, на наш подив, були платівки із записами музики Шопена й патефон. Про росіян татари відгукувалися зневажливо: “Які ж вони темні й обмежені!” (http://cyfroteka.pl/ebooki/Dziewczyny_z_Syberii-ebook/p04010836i040).

Зі спогадів Ядвіги Невядомської, стаття “Незалежність і пам’ять”, матеріали Музею історії Польщі: “В Красному, коли батька заарештували,  до нас прийшла молода енкаведистка, щоб описувати майно. Витрусила з шаф усе – одяг, спідню білизну та постільну, різні особисті речі. Половину вона збиралася реквізувати. Мама запропонувала: запишіть в паперах, що у нас менше майна, а якісь предмети заберіть собі. Енкаведистка охоче пристала на пропозицію: взяла постільну білизну, бо “такої гарної ще не бачила” (http://bazhum.muzhp.pl/media//files/Niepodleglosc_i_Pamiec/Niepodleglosc_i_Pamiec-r1999-t6-n1_(14)/Niepodleglosc_i_Pamiec-r1999-t6-n1_(14)-s175-188/Niepodleglosc_i_Pamiec-r1999-t6-n1_(14)-s175-188.pdf)

З документальної книги Кароля Косека “Окупація радянська 1939-1941 рр.”: “Мама тоді працювала в буфеті в Луцьку, я допомагав. Коли якось зайшли радянські вояки, вони змели з прилавка буквально все – також і зіпсоване пісне печиво, що раніше пролежало у єврейській гуртовні років п’ять. Вони жували його разом з етикетками і хвалили, “очєнь харошіє пірожниє!” Не знущаюся зараз – я співчував тим людям” (http://www.karol.bielsko.opoka.org.pl/czI.htm).

http://bazhum.muzhp.pl/, https://www.polska1918-89.pl/, https://ksi.btx.pl/, https://www.1944.pl/, http://www.karol.bielsko.opoka.org.pl/, http://cyfroteka.pl/

Переклад з польської – Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://ksi.btx.pl/, http://lemberg.ho.ua/, https://zaxid.net/, https://photo-lviv.in.ua/

5 Березня, 2021 by angrbird No comment(s)
Читати Далі
Пам'ять Персона

Галина Тарасюк-Андрощук: “Володимир Івасюк був дарований Україні небом… Це – моє переконання”

Світлий геній залишився трагічно  назавше молодим. 4 березня – день народження композитора, якому судилося стати символом – своїх епохи, покоління, народу.

Є символізм і в даті його приходу на світ: так, наче календарний початок весни й собі програмував  пробудження – українського мелосу піснями Володимира Івасюка. І не лише мелосу. “Червона рута” стала такою ж візитівкою країни, як вишиванка; однойменним музичним фестивалем у Чернівцях розпочався шлях до державної незалежності. Автор набагато випередив свій час, і це й завдяки Івасюковій творчості, без перебільшень, завдячуємо подальшими тектонічними зсувами – в культурі, розумінні ідентичності, національному поступі.  

Чи усвідомлюють це сучасники? З близьким другом композитора, відомою письменницею Галиною Тарасюк-Андрощук, ми говорили про долю митця  з погляду часу.  

 

“Слово “Україна” у творах підмінювали загальником “батьківщина”

–     Мене не залишає відчуття, що визнання  Володимира Івасюка останніх десятиріч –  нерідко якесь ніби поверхневе. Бо з року в рік повторюють ті ж самі спогади тих самих людей, ті самі наративи тощо. Без помітних намагань глибше зрозуміти і його постать, і творчість. Як Вам здається – достатньо українці знають про геній В. Івасюка? І чи належно визнають?

 –     Я переконана, що пісенний вибух  таланту  Володі був тільки яскравою “заявкою”, увертюрою до його світової слави великого українського композитора. Принаймні, це засвідчує  музичне оформлення вистави за романом Олеся Гончара “Прапороносці”.

Що ми можемо знати про геній  Івасюка? Мабуть, менше, аніж знали ті, хто так страшно і трагічно для України обірвали стрімкий злет у небо “сизокрилого  птаха”,  нерозкритого повністю таланту Володимира. Тому, перефразовуючи одну з його популярних пісень, “не в тім печаль”. От “в чім печаль”, це, що ми, українці, підсвідомо  не можемо простити собі цю непоправну для нашої музичної культури втрату. Це – з погляду вічності.

Однак, з погляду  скороминущого і суєтного нашого життя, зазвичай і традиційно мало сприятливого для розвою і становлення питомо національних геніїв, Володі справді надзвичайно пощастило. По-перше, народитися в інтелігентній родині, яка плекала його талант, по-друге, в той період, коли  українська унікальна пісенна культура просто таки вимолювала-вимагала у Бога  свого, глибоко національного композитора-пісняра. Ба! Його з’яві сприяла  і невдала кар’єра професійного скрипаля, за якою  Володю зовсім дитиною відправили батьки у столицю… І той сплеск, точніше, вибух неймовірний  пісенно-музичної творчості   саме на Буковині, у краї, де споконвіку, а надто на початку 1970-х найбільших утисків зазнавали українське Слово, українська Мова, здавалося, був подарований Богом  нам –  як компенсація і шанс заявити про себе і про Україну світові.

Галина Тарасюк, студентські роки

 

–  Зеніт слави Івасюка збігся в часі з “розквітом” радянського “застою” 1970х…

–    Як сказав класик європейської літератури, а я його довільно цитую, щоб пізнати ГЕНІЯ,  варто відвідати його батьківщину. Додам від себе: і, хоч уявно, побувати в його епосі!

Тому, мабуть,  варто нагадувати, що саме тоді, в кінці 60-х,  розтрощеною “Празькою весною” закінчилась хрущовська відлига, і почався брєжнєвський застій, який переросте в андроповщину. Що саме в 70-ті йшла зачистка “вільнодумствующих”, що витравлювали будь-яку критичну думку, вичавлювали почуття національної самоповаги, і все це – під звуки популярної телевізійної всесоюзної передачі “Алло, ми шукаємо таланти”. Будь-які намагання до відродження національних культур зводились до бутафорних імітацій “а ля фольк”. Сумно було дивитися від Камчатки до Карпат  на “народні таланти” у стилізованих під народні ж костюмах –  на один крій і взір. Виспівували естрадні пісні, так само стилізовані під народні, на один і той же “усрєдньонний” мотив.

Сьогодні важко уявити, що півстоліття тому  у творах українських письменників конкретне слово “Україна” підмінювали загальником “батьківщина”, або ж взагалі викреслювали.

 Як викреслювали з літератури Василя Стуса, Тараса Мельничука, Миколу Руденка, Данила Кулиняка,  Галину Гордасевич і десятки літературних “неофітів”. Які, увірувавши в Україну, ляжуть покосами під косою  спецслужб російсько-радянської імперії. Та що казати, коли навіть мене, нікому тоді невідому молоду письменницю, за “націоналістичні”, тобто, проукраїнські погляди, було “видворєно” з московського Літінституту ім. Горького. І не тільки звідти.

Але мова не про мене. А про моє покоління 70-х, як тоді говорили, “прибите на цвіту морозом”, до якого належав і Володимир Івасюк.  Він відчув усі “прєлєсті” радянського інтернаціоналізму, який просто тупо нівелював усі національні набутки корінних народів СРСР, змушуючи творити сурогат на основі однієї привілейованої російської культури.

Так, всього півстоліття тому! Право кожному народові вільно володіти рідною мовою було не тільки знівечене купкою московських карликів, але й прирівняне до кримінального злочину!  І ось тоді пісня Володимира  Івасюка, правда на крилах музики,   злетить  несподівано й безстрашно у вічне вселюдське небо, розірвавши всі ідеологічні рамки дозволеного провінціалізму. І світ почує і заспіває  її, нечутною, незнаною досі мовою — українською. І пісня ця вже буде не Івасюка, а – країни України. А це тоді нікому не пробачалось. Bсі ми були під єдиним величезним “ковпаком”.

Маю на увазі “Червону руту” й “Водограй”, які пролунали у виконанні  Володимира  разом з Василем Зінкевичем,  Назарієм Яремчуком і ансамблем “Смерічка” у Новорічному концерті і в передачі “Алло, ми іщєм таланти” в Москві 1971 року.

Звичайно, радянські цербери подібних наслідків не сподівалися. Але було пізно: про  Україну заговорили у світі.

Ось у чому  головна заслуга Івасюка.

“Порушену розпадом “Бітлз” гармонію Всесвіт компенсував Володимиром“

–   Та не тільки ця заслуга…

–   Друга, як на мене, в тому, що саме пісні Івасюка, написані ним під впливом безперечним “Бітлз” та інших, популярних тоді  гуртів, американських та європейських, буквально порвали сірий  одноманітний радянсько-український мелос.

Пригадую ці “дубові” “Вербиченьки” і “Калиноньки” та варіації на тему “київських каштанів”… Вони навіки убили в мене бажання писати “рибу”  –  так тоді називали тексти для пісень. І Володі жодної “рибки”  не написала, щиро радячи йому самому творити тексти.

Попри все і незважаючи ні на що, тріумфальний планетарний лет “Червоної рути”, а з ним і популярність Володимира Івасюка тільки набирали сили й висоти.  Кожна його пісня, написана після “Червоної рути” сприймалася “на ура”! “Я піду в далекі гори”, “Водограй”, “Світ без тебе”, “Пісня буде поміж нас”, “Балада про мальви”, “Пісня про тебе”, “Я – твоє крило”, “Балада про дві скрипки”, “Мила моя”,  “Запроси мене в сни”, “Кленовий вогонь”… Десятки пісень, і кожна неповторна… І кожну народ сприймає, як свою!

Що це? Неймовірний талан невідомого 20-літнього музиканта? Чи воскресіння в пісні багатостраждальної української душі? Мабуть, усе разом! І понад усе – безсумнівне втручання у творчу долю буковинського самосійного музичного генія  вселенської божественної гармонії. У чому я свято переконана…

–   І справдi, надзвичайна історія успіху. Надто, з точки зору сучасних піар-технологій, коли, крім таланту, треба ще й скаженої реклами, вливань чималих коштів тощо. А тут – молодий чоловік із західноукраїнського обласного центру, раніше нікому незнаний, майже миттєво стає зіркою!

–   Знову ж таки, згадаймо 1970-й. Весь музичний світ “прикутий” до життя й творчості знаменитих “Бітлз”, і раптом – “Ліверпульська четвірка”, втомлена славою та один одним, вичахла енергією, розпадається… Відлуння тієї вже далекої в часі історії, чи, точніше, істерії  від утрати “богів” і орієнтирів, досі чутне на найвищих небесних регістрах. Порушена світова гармонія шукає нових джерел натхнення і наснаги…І знаходить! У мальовничому  старовинному містечку Чернівці, розташованому на тектонічному розламі земної кори – саме в тому сакральному місці, де єднаються у могутню пасіонарну потугу сили земні і небесні!

Нехай це залишиться моєю фантазією, але не було б пісень Володимира Івасюка, якби саме на початку 1970-х не стався у Чернівцях з дива дивного неймовірний вибух творчої енергії. І це стосується не тільки музики, але й художнього і театрального мистецтва, народної творчості у всіх її видах і формах. Початок 70-х  на Буковині – це з’ява таких унікальних особистостей і потужних талантів, як Левко Дутковський і все Вижницьке училище прикладного мистецтва, художники Іван Холоменюк і Михайло Катеринюк, актори Андрій Піддубний і  Ольга Ільїна, режисер Анатолій Литвинчук, композитори Володимир Івасюк та Валерій Громцев… І весь неперевершений Буковинський ансамбль пісні і танцю на чолі з Андрієм Кушніренком… І ще десятки талантів, перерахувати яких забракне часу.

І серед них, радше – над ними – Володимир Івасюк. Юнак,  одержимий музикою, піснями, які народжувала в його серці Україна, тоді маловідома світові республіка в “лоні” російсько-радянської імперії, населення якої, поволі забуваючи рідну мову і пісню, козацьку вдачу і гордість, героїчну історію і місце своє в Європі, втрачало себе. І ні мудра книга, ні звитяжне закличне  Слово не могли зарадити цій поголовній біді. Мабуть, могла тільки пісня…

Так з’явився самодіяльний композитор Володимир Івасюк, якого, як з’сувалося, довго чекав на Чернівецькій телестудії маловідомий народу звукорежисер з незавершеною консерваторською освітою Василь Стріхович. Так, саме той, хто відважно  нарощував крила своїми геніальними аранжуваннями Володиним  дивовижним  пісням, перетворюючи їх на світові хіти.

Поталанило Івасюкові і на виконавців. Здавалося, сам Господь Бог зібрав їх на Буковині спеціально для того, щоб так потужно і переможно зазвучали їхніми голосами Івасюкові пісні: Софія Ротару, Лідія Відаш, Олена Кузнєцова, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Павло Дворський… Левко Дутковський із “Смерічкою”. Валерій Громацев з “Карпатами”… Плеяда талантів, якій позаздрить  не просто область, а  будь-яка нація.

Я багато про це думала й писала, як і про  феномен Володимира Івасюка,  так і нерозгаданий, але покликаний нагадати світові про  Україну… І про те, що, здається, нікого  з творчих українців так не любив Бог, як Володимира Івасюка. ВІН подарував Івасюка  Україні і забрав, коли той виконав свою місію: повернув Україні її пісню – її душу. Хоча, іноді мені здається, що  пісня “Червона рута” була вічно і вічно  будила, і завжди повертала  до життя, праці і самоповаги, а часом із перехресть-роздоріж, із духовних пустель і чужих  райських  садів – до УКРАЇНИ  її блудних синів і дочок.

–   Не знаю, чи є ще в новітній історії будь-якої країни подібний аналог – коли естрадна пісня стала каталізатором політичних, а відтак історичних змін. Я про перший музичний конкурс “Червона рута”.

–   Можна наводити безліч прикладів навернення Івасюковою творчістю тисяч молодих людей до свого національного самоусвідомлення. Навіть колективного національного воскресіння,бо саме ним  став пісенний фестиваль “Червона Рута”, який відбувся 1989 року у Чернівцях.

І теж відбувся чудом. Як розповідав мені незадовго до смерті відомий український поет Борис Олійник, його, тоді очільника Фонду культури, викликали у ЦК КПУ. Порадитись, що робити, бо нібито екстримістська творча молодь вимагає фестивалю. Себто, дозволити чи ні.

“Та дозволити”, – нібито відповів Олійник. “Гаразд”, – відповіли йому. “Ми дозволимо, якщо Фонд візьме на себе відповідальність”. “Фонд візьме”, – відповів Олійник, якому, за його словами, таки довелося відповідати… “по-дорослому”.

Отак і я: беру на себе відповідальність стверджувати, що Івасюк гідний пошани і пам’яті українців. Інша справа, що в силу  нашої національної сентиментально-романтичної ментальності, митцеві, навіть геніальному, треба трагічно загинути молодим, щоб його гідно оцінили сучасники. Але я думаю, що сам Володя радше вибрав би довге творче життя, аніж трагічну славу рано погаслої Зірки…

 

Чому прізвище “Тарасюк” не стало “Івасюк”

–   Можете згадати Ваше перше знайомство з творчістю В.Івасюка? З ним самим?

 –   Першим було знайомство з його піснями. Випадкове. 13 вересня 1970 року, у неділю,  я, тоді студентка 2-го курсу українського відділення філфаку ЧДУ, прогулюючись  Чернівцями, натрапила на запис передачі “Камертон доброго настрою”. Відбувалося це дійство на Театральній площі за великого скупчення народу. Не бажаючи бути однією з роззяв, я пішла собі далі, але скоро мене зупинили… пісні, які загриміли над містом. Це були “Червона рута” і “Водограй”.

У понеділок було тільки й розмов, що про дефіляду на Театральній, і весь філфак наспівував “Червону руту” і “Водограй”. Після занять я зайшла в редакцію газети ”Молодий буковинець”, робсількором якої вважалася, і отримала завдання написати  інформацію про героя вчорашньої події, юного композитора Володимира Івасюка. Який виявився ще й сином мого викладача Михайла Григоровича Івасюка.

У вівторок, відпросившись із пар, я прийшла під  аудиторію медінституту. Чекати довелося недовго. Задзвенів дзвінок, звично рвійно відчинилися двері – під натиском спраглої свободи  студентської маси –  і в коридор повалили веселі галасливі молодики-здоров’яки, майбутні хірурги-травматологи. А я, забувши про дівочу скромність, одверто їх розглядала, вгадуючи, хто з цих… богатирів міг  написати таку романтичну пісню про “чар-зілля”? І раптом у цьому гурті молодецькому побачила.  Його! Автора “Червоної рути”!  Володю Івасюка!!! Невисокий, інтелігентний, вродливий, ніби трохи знічений, він випірнув із цього бурхливого студентського потоку, відійшовши до відчиненого вікна поряд, роззирнувся, помітив мене. Але замість підійти, нерішуче витягнув з пачки цигарку. І тоді до нього по-нашому, по-журналістському,  підійшла я, представившись:

“Я – Галина Тарасюк. З “Молодого буковинця”. Вас мали повідомити. А ви, певно, Володимир Івасюк? То де ми зможемо поговорити, бо мені вже назавтра, в номер, треба написати або статтю про вас, або інтерв’ю  з вами”.

На моє здивування, Володя виявився сумліннішим студентом, аніж я: з пар не збирався втікати, а як дорослий дорослій сказав, що зустрінеться зі мною після занять, але там, де я скажу. І я вибрала місце зустрічі – у сквері перед обкомом компартії, точніше, перед вікнами “Молодого буковинця”.

…Отам, на лавочці у сквері між обкомом партії і Святодухівським Собором, ми проговорили з Володею майже до ночі. Я була вражена його ерудованістю:  переді мною сидів не просто мій ровесник,  який щось там набренькав на гітарі, здивувавши місцевих меломанів, а високоосвічений, всебічно обдарований  інтелігент, інтелектуал. Але не з тих, поведених на енциклопедіях “очкариків”, як ми тоді казали, а нормальний молодий чоловік, якому, як ми теж тоді казали, “ничто человеческое не чуждо”.

Однак, вроджена шляхетність, виховання ніколи не дозволяли йому навіть ради чоловічої солідарності опускатися до “загальноприйнятого” рівня.  І я в цьому  мала змогу переконатися,  побувавши  на кількох  вечірках студентів-медиків, на днях народження його друзів дитинства.  Разом святкували 26  жовтня мій день народження, а 30 жовтня у “Молодому буковинці” вийшла моя стаття про  В. Івасюка “Знайти сонця руту”. Bласне, як писав його батько, це взагалі був перший відгук у пресі про Володимирову творчість.

Згодом  зустрічали у колі його друзів Новий 1971 рік… Наше спілкування тривало аж до від’їзду Володимира у Львів. Скажу більше: дякуючи “спровокованому” Володимиром Івасюком,  його “Червоною рутою”  пісенно-музичному “вибуху”,  з якого  взагалі почалося культурно-мистецьке відродження  на Буковині,  я залишилась у  Чернівцях аж на 33 роки!

 –   Даруйте, якщо надто особисте, але чому “прізвище Тарасюк, яке так гарно римується” –  Володимирові слова – все ж таки не змінилося на Івасюк?

–    Дуже просто: не було такої мети. А потім… були надто молоді і  надто були перейняті, просто-таки одержимі  власною творчістю. Про це тільки й мови було. І це, звісно,  єднало, але як… людей творчих. Я завжди раділа його успіхам, бажала Володі  слави світової. Але тільки після його трагічної смерті зрозуміла, що між нами було щось більше, ніж дружба…Та вже було пізно.

–    Він приходив до Вас у снах?

–    Один-єдиний раз… Перед тим, як Чернівцями пролетіла страшна звістка, що пропав Івасюк. Приснився не сон, а радше фінал якогось відеофільму про Володю:  ніби ми  з ним з дива дивного стоїмо один перед одним на полонині по пояс у траві, і раптом він, прощально усміхнувшись, іде просто в небо, кілька разів озирнувшись… Згодом цей кадр  увійде  в документальний  фільм Володимира Краснодемського “Загадка життя і смерті Володимира Івасюка” та в кінострічку Юлії Лазаревської “Пісні серця”, в яких я теж брала участь…

Але тоді, коли трагічна вість про зникнення Володі чорним вороном постукала і в моє вікно, я, стривожена,  подзвонила до одного з його друзів, який багато зробив для популяризації пісенної творчості Володі.

 Василь був стурбований, але налаштований оптимістично. Мене ж заспокоїв, пожартувавши, мовляв, десь заліг, причаївся, або працює, або оженився. Другові не подобалося, що  родина аж надто опікується  30-річним самостійним і вже знаменитим   композитором. Розповідав жартома, як Володя часом справді зникає – інкогніто приїздить зі Львова в Чернівці на один день, щоб розслабитися, “покозакувати” зі своїми старими приятелями, з якими робив перші кроки до слави.

Мені ж тоді згадалися дві  останніх знакові зустрічі з Володею. Одна кілька років тому, тобто у 1977 році, на 60-річному ювілеї його батька Михайла Григоровича, на якому я було єдина з молодих письменників. Оцінивши поважне товариство, я зрозуміла, що це було затія Володі. Він хотів зі мною поговорити. Так і  було.

Після урочистої частини, під час застілля у ресторані “Київ” ми з ним протанцювали весь вечір. І хоч він був трохи розчарований тим, що я вже заміжня, однак щиро, як колись, признався мені, що йому нелегко у Львові і, взагалі, у світі. Радив мені тікати з провінції  у Київ, куди й сам мав намір переїхати. Я, вражена, не знала, що сказати… Тому, мабуть,  і запитала не зовсім чемно: “А як  життя особисте?”. На що Володя, ніяково cтенувши раменами, відповів: “Та… є багато, та не те”.

А через 2 роки, вже у січні 1979 року, за кілька місяців до його смерті, доля звела нас  випадково на перехресті біля Святодухівського собору. Я, піднімаючись вулицею до переходу, побачила, як зліва вулицею Леніна наближаються, захоплені розмовою, Володя і Назарій Яремчук. Замість привітатися з ними, я заспішила перейти на протилежний бік. Справа в тому, що була на останньому місяці вагітності, і як на мене, мала вигляд не для зустрічі, як той казав,  з козаками. 

Та все ж озирнулась: Володя стояв на тротуарі і дивився мені вслід, точніше – на мене. Здавався втомленим, хворим і сумним… Не знаю, скільки хвилин ми отак простояли на різних берегах однієї  магістралі… Хоч здалося: вічність… І тільки тепер я розумію, що то було прощання…

 

Людмила Пустельник, Global Village

Фото: https://g-tarasyuk.livejournal.com/41063.html, https://www.5.ua/, https://report.if.ua/

 

2 Березня, 2021 by angrbird No comment(s)
Читати Далі
Полiтика Я так думаю

За “рівноправність” – хлопців у жіночій вбиральні

 

Палата представників Конгресу США проголосувала за Equality Act, Закон “Про рівність”. Він кладе масну крапку на тій самій рівності чоловіків та жінок, а ще – відкриває дорогу найрізноманітнішим проблемам, зокрема, підлітків. Та не лише їхнім і не лише в США, подібне має шанси також в Україні – погляд українки з Америки, Світлани Павленко.

Байден підписав указ про підтримку трансгендерів чи не в перший же день свого президентства. Тепер Конгрес під керуванням Ненсі Пелосі хоче зробити цей указ законом, тому й проводять через конгрес. Бо  наступний президент указ може скасувати, із законом це зробити складніше.

Отже, відтепер чоловіки-трансгендери можуть користуватися жіночим туалетом, хлопчики –  змагатися з дівчатками в спорті і ходити до них в роздягальню, також приймати там душ.

Публіку при цьому переконують, що все гаразд, таким чином впроваджують “покращення”. Ідея ліваків полягає в тому, що їхнє нововведення покладе край дискримінації трансгендерів. Насправді ж, саме так починається дискримінація проти жінок – у спорті, в їхньому праві на приватність та особистий простір в роздягальні чи туалеті.

А від того, що чоловік вжив гормони, одягнув перуку і пофарбував губи, він не перестає бути чоловіком з його статевими органами та фізичною силою. Тож коли такий добродій-транс вийде грати в теніс проти жінки, в нього, зрозуміло, буде більше шансів перемогти. Адже його грудна клітка і витривалість не зменшилися. До речі, відома тенісистка Мартіна Навротілова – дуже проти нового закону.

Тим часом, поділюся досвідом своєї подруги, викладачки коледжу. Ще років 5-6 тому дізналася, що її донька вирішила стати трансгендером. В нашому лівацькому Портланді це модно, а моя подруга належить до лівих. Подругу я не бачила з рік, та якось пішли разом гуляти. Запитала, як сім’я, я їх усіх добре знаю. Подруга відповіла, що її донька тепер не дівчинка, а хлопчик Джейк. Потім почала розповідати, скільки проблем через те з’явилося. Донька спершу вживає гормони, потім перестає, відтак у неї починається роздвоєння особистості. Залишила останній клас середньої школи, пішла працювати в MacDonald’s. Там теж проблеми не забарилися. Одного дня їм каже, що вона – дівчинка, іншого – що  Джейк. Стала дуже вразливою, ображається, коли хтось плутає, яка стать у неї сьогодні.

Подруга розповідала про великі витрати на лікарів. З друзями стала бачитися значно рідше. Уникає. Чоловік теж переживає, він – консерватор з Південної Африки, професор.

Весь час кажу: “Та не чіпайте дітей! Підростуть, мізки зміцняться, нехай тоді роблять з собою все, що заманеться. Але ж не тоді, коли мізків ще не так багато – через юний вік”. Однак, в наших лівацьких штатах трансгендерство втовкмачується з наймолодших дитячих років, з перших класів і з книжок-розмальовок.

Те ж саме – в Канаді, де соціалізм давно й успішно втілюють. Бачили б Ви, які дитячі книжки-розмальовки надсилали мені друзі з Ванкувера! Про те, як це чудово – трансгендерство. Перед тим обурювалися, що сексуальне виховання їхній дитині викладають вже з 8 років. А ці мої друзі –  звичайні кияни, не так давно мешкають у Північній Америці. Вони, зрозуміло, хочуть, щоб дитину навчали читати і писати, а не тому, як діти з’являються. Та ба –  у ліваків свої пріоритети.

Тепер маю запитання: Україно, ти хочеш цього для себе? Тобі про це розповідають? Думай, коли тебе будуть змушувати приймати якісь закони, щоб ти вступила до ЄС!

Хоч би про ось цей новий американський закон, дуже радикальний. Наскільки  розумію, ці неповнолітні діти, які раптом вирішили змінити свою стать, зовсім не повинні говорити батькам про свої наміри. Це ось як вже зараз шкільний лікар загальноосвітньої школи запросто виписує 15-річній вагітній дівчинці скерування на аборт в Planned Parenthood (”Плановане батьківство”, організація, що активно пропагує переривання вагітностей, в т.ч. і на пізніх термінах – ред.). А  батькам при цьому ніхто нічого не каже! Бо за соціалізму американського зразка вихованням дітей займається держава, не родина?

На тему ж закону “Про рівність” бачила вже чимало інтерв’ю дівчат-школярок, під час яких вони буквально плакали. Пояснювали проблему ще й з несподіваного для мене боку. Що, не виграючи у хлопців, вони одночасно втрачають стипендії на навчання та право вступити до якогось університету, чого вони закономірно сподівалися раніше. І працювали дуже важко для перемоги. Але тепер – усе даремно.

Та про ці новинки статевої рівності не поспішають повдомляти мейнстримні ЗМІ. Бо ліваки не бажають, щоб ви знали про проблеми, пов’язані з трансгендерами. З цих же міркувань Amazon заборонив продавати на своїй платформі книгу Раяна Андерсона Коли Саллі стала Гаррі. (Ryan T. Anderson, “When Sally Became Harry”). Автор описує проблеми трансгендерства з точки зору медицини та психології, надає цифри і факти з досліджень. Проте, Amazon вирішив, що знати про все це пересічній людині не варто. (Зате “Mein Kampf” Гітлера на тій же платформі купити можна спокійно – ред.).

Коментар журналістки Єлєни Вєнніков-Прігової (Elena Vennikov-Prigova): ”Суспільство перевіряють на притомність. Малими порціями згодовують йому лайно, а суспільство  ковтає, виробляючи до нього толерантність”.

Facebook

 

Cвітлана Павленко (Svitlana Pavlenko), м.Портленд, США

Фото: https://newizv.ru

26 Лютого, 2021 by angrbird No comment(s)
Читати Далі
Релакс

Зима, Карпати, “весілє”! Автентичне, як колись

Тренд на Гуцульщині: молодята святкують початок сімейного життя так, як це робили їхні предки. Тобто, з дотриманням старовинних обрядів і антуражу та  без сучасних забаганок і “хімії”.

Сьогодні, коли українські наречені обирають весільну сукню у модних бутиках, рідко вдається побачити автентичні обряди. Хоч всього якихось десять-двадцять років тому в гуцульських селах молодята одягали вбрання з бабусиної скрині.

Проте, мода на своє на Гуцульщині повертається. Звісно, гуцули вже не гуляють весілля тижнями, як це бувало раніше, часом обходяться всього одним днем. Переважно, це субота – у гуцулів у неділю справляти весілля завжди вважалося за гріх.

А справжні традиції горян можна надибати лише подалі від цивілізації, тим часом, як зимове весілля – то взагалі рідкість. Та нам пощастило: Марічка і Степан Воронюки з космацького присілка Ведмеже допомогли побачити цей карнавал, справжнє свято радості й любові, яку гуцули щедро дарують усім.

Гуцульські обряди в різних регіонах схожі, однак у Ведмежому є свої особливості. Сердаки тут не червоні, як у більшості карпатських регіонів, а чорного кольору. Дівчата-дружки на весілля прикрашають голови червоними мітками. Молодята поверх вишитих сорочок одягають автентичні кептарі (кожушки) білого кольору з традиційною гуцульською вишивкою. Решта – як заведено: у чоловіків – баршівка (капелюх), крашанці (штани), онучі, постоли, у руках –  топірець-бартка. Жінки одягають хустки, згарду, силінку, пацьорки (три останні – прикраси на шию), запаски, пояс-крайку, онучі та постоли. Нині вартість такого убору для молодят сягає до 2000 доларів.

Весілля починається із вбирання весільного деревця у гуцульські китиці – кольорово, яскраво, красиво. Воно стоїть біля молодої за столом, з ним ідуть до вінчання, біля нього молодих обдаровують. Згідно з традицією, після весілля деревце прив’язують до грушки або яблуньки, що біля хати, і воно стоїть так, поки не розсиплеться.

Зранку відбувається одягання основних учасників – убиря. Якщо на розпис у рагсі молода може йти в білій сукні, то до церкви – лише у традиційному гуцульському одязі. Одяг “князя і княгині”, як називають молодих на Гуцульщині, – це, насамперед. вишиванки, яким нерідко – по 100-300 років. А також головні убори, які виготовляють уже сучасні майстри.

Для молодого –  крисаня, корона молодої – чільце. Широкий пояс – черес – молодий одягає, підперезуючи вишиту сорочку. Черес виготовляють з натуральної шкіри і прикрашають металом.

Головне у вбранні молодої – вінок на голові. Якщо його нема, то це означає, що в “княгині” – другий шлюб. Про це розповідає і запаска: якщо у дівчини – дві запаски, то вона вперше йде заміж. Якщо стає молодицею, то мають бути фартух і запаска. Ще поважні ґаздині мають кожухи і хустини, в руках – тайстри (торбини), у яких гуцульські жінки здавна носили закуску, люльку та трохи випивки для настрою.

Уся учта відбувається під супровід троїстих музик (зазвичай – сопілка, скрипка, бубен, цимбали і акордеон чи баян) та гуцульських співів.

Особливість автентичного весілля – це коні, яких взимку запрягають у сани. На них до церкви на вінчання їде цілий весільний “уряд”. Коні мають бути гуцульські, які звикли ходити по горах.

 

А ще гуцульська забава славиться різноманіттям їжі та відсутністю “хімії” – як-от, чипсів, майонезу, сухариків. Серед традиційних страв подають  голубці з картоплею, вареною у мундирах, білий борщ із копчених ребер, банош (друга страва з кукурудзяного борошна, сметани та бринзи), кулешу, кишку, білі гриби, гуслянку (карпатський йогурт), росільницю (рідка страва з квашеної капусти та кукурудзяного борошна).

Горілку же раніше пили наперстком. Колись на весіллі за три доби випивали три літри горілки – і все село гуляло. Тепер, звісно, все трішки по-іншому…

(Для створення цього допису були використані різні етнографічні джерела та консультації відомого етнографа з Косова Дмитра Пожоджука).

Facebook

 

 Євген Кравс (Evgeny Kraws), м. Львів

Фото: Evgeny Kraws

 

25 Лютого, 2021 by angrbird No comment(s)
Читати Далі
Пам'ять

Жити і любити - за брата на Майдані

“Його вбили на Майдані. Напевно, ніхто не довідається, хто то зробив, хто натиснув на гачок. Не шукають їх. Але це неправильно! Розумієте?…”

– Мам, не йдіть, я вас прошу… У вас ноги, серце, тиск… Ви ж памнятаєте, що казав доктор? А Тарнавчик не збреше, прецінь, сусід… Мам, лишайтеся в хаті. Нензна погода, а на цвинтар під гору йти.

– Ігорцю, ти ж знаєш – на річницю я мушу коло нього бути. Він тоді зі мною говорить… Бо я мама… А з ким ще? Припни пса, щоб попід ноги не швендяв…

– Давайте, я покличу стрийка, най би нас завіз.

– Ая, завіз. Малий в Польщі на заробітках, а стрий в лікарні. Забув? Ніколи не любилисмосі, але Бог все рівняє.

– Та шо там рівняти – не поміг нам хату піднімати, а ви в него здоров’я на хаті підорвали…

– То ся не лічить, Ігорцю. Не важить. Бо ніхто мене не силував, все сама. Як і вас народила і в світ пустила…

– І що, так має бути?

– Що, Ігорцю?

– Ну, всім простити і забути ті гріхи…

– А як? Як, синцю? Щоб мій син лежав там, на горішньому цвинтарі в ненависті?

– Ма, але має бути пімста… Розумієте, бо мусит бути справедливість. Його вбили на Майдані. Напевно, ніхто не довідається, хто то зробив, хто натиснув на гачок. Не шукають їх. Але це неправильно! Розумієте?..

– Так. Так. Але, синцю, скажи мені, хто ту справедливість знайде? Хто її за руку приведе в наш світ… Ти, Ігорцю, підеш шукати вбивцю брата? Підеш? Покладеш життя, щоб здійснити атентат?

– Я не знаю… Але мусит бути справедливість. Мусит. Бо… Памнятаєте? Він мене тоді вигнав. Сказав – живи, братіку, і люби… Вигнав з Майдану… Додому. А я втішився, бо був невиспаний і змучений… Дурак… І цей дим, вогонь.. Ромко був чорний, як дідько. Тіко очі і зуби сі світили…

– То слухайся брата – живи і люби. І за него тоже. Чуєш? Люби! Чо сі не женеш? Я внуків хочу. Хочу, щоб в хаті пахло дітьми. Хочу їх тримати на руках. Бо що я без них… Мене плечі болять від снів – я тих дітваків в сні ношу, колишу на руках, а зрання встаю – руки болять і подушка мокра…

– Ма, я не годен. Всі наші дівки… Ромко їх знав, на танці ходив, на льоди, на кавусю… Мамусь, вони на мене його очима дивляться!

– То дурне. Мала ціна за діти. О, дивисі, Ігорцю, на татовій могилі хрест похиливсі…

– Я поправлю. Завтра.

– Файно, синцю. Файно… Чуєш – а диви який хрест на Ромковій могилі теплий… Як живе дерево.

– То сонце, мамо. Нагріло. Весна в лютому. Прийшла.

– Так. Весна. Ромцьо любив весну… Я не пам’ятаю, в нього були очі закриті?

– Ма, його в цинку привезли… Ти ж знаєш.

 

– Значить, могли й не закрити… І він дивиться. Він скучає за нами…

– Так. І ми за ним… Мам, йдем додому. Ти аж пожовкла…

– Нє, нє… Він хоче поговорити зі мною. Отак. Не в сні. А на вітрі. Надінь шапку, застудшся… Знаєш, синцю, я навіть не годна молитву казати над ним. Бо він для мене живий. Десь тут, там з сороками говорить, сміється до сонця і… і плаче… Я то виджу. Я хочу витерти йому слези, але моя рука якось провалюється, ніби Ромка нема, але я виджу, що він є! Він є, такво поправлєє чуба лівою рукою, і сміється… Памнятаєш, як Ромко сміявся?

– Мам, вам не можна нервувати, Тарнавчик казав…

– Гімно знає той Тарнавчик! В него навіть кролі дохли! Дохтур до дупи!

– Мам, але бабці він поміг…

– Ну та, добре, шо не помагав – сама на ноги встала. А якби помагав, то ще невідомо, чи то би їй помогло…

– Мамусь, ходімте… Зимно і вечоріє.

– Ігорцю, йди, я ті прошу. Я ще троха з Ромчиком поговорю… Скучила.

– Чуєте? Мам… Я ж вам Ромка не заміню. Ніколи…

– Для чого?

– Він мене лишив жити. І за мене пішов на смерть… А я не годен бути такий як він…

– Думаєш, за тебе він життя віддав? Я не знаю, синцю, чи людина годна отак встати, попрощатись з дітьми і піти на смерть. Завше є надія, що куля мине. Тебе минула. Брат поміг. І Бозя. А Ромкові не захтіла помагати… Може, через те, що він більше любив небо, а не Бога? Ігорцю, я не знаю, мо’ його зле вчила молитвам…

– Та нє, мамцю. Добре вчили. Інакше ви б зара стояли перед двома могилами і я би вас за руку не тримав.

– Так, дитино. Так. Але, знаєш, Ромко дбав не тілько про тебе. Він знав – якщо бодай оден з вас з Майдану не верниться, то тут би було три могили….

– Ма, ходім домів… Зимно! Застудитесь.

– А йому там не холодно? Коли Ромко мені сниться, то все руки ховає за спиною. Може вони там в нього зв’язані?

– Мамцю, та лишітся того! Завше при могилі ті самі розмови. Та за шість років там вже всьо ся розв’язало! Вільні в Ромка руки! Я вам кажу!

– То добре… Добре… Вільні руки… Вони в него завше були теплі. Навіть взимку, без рукавиць… Такі теплі руки… В них тіко гніздо робити…

– Мам, ідем! Темніє…

– О, видів? Ти видів, Ігорцю? Дрізд на хрест сів!

– Ну, та…

– Ромко з нами… В тебе теж теплі руки…

– Я ваш син, мамо.

– Я знаю. Знаю, дитино…

 

Facebook

Богдан Марциняк Волошин, м. Львів

Фото: https://nytimes.com, Анна Данилюк. заслужений журналіст України (Anna Danulyuk)

24 Лютого, 2021 by angrbird No comment(s)
Читати Далі
Вiйна Пам'ять

“Ви би хоч прибирали, живучи в чужому домі...“

 

Спогад про Крим та гідність його господарів.

Дев‘яності… Поїздка на море! Свято, сонце, пошук кімнати, яку здадуть “отдихающім“… Нарешті, розташувалися, розклали речі і вийшли пити чай на дворику, дивитися у літнє кримське небо. Тільки там воно таке – високе, з низько підвішеними рясними зорями, прозоре, темніше від морської води…

Господиня будиночка – дуже голосна, настирлива жіночка, мала якийсь скуйовджений бруднуватий вигляд, ще й це її погано пофарбоване помаранчово-рябе, обсмикане волосся… Їй аби балакати із “прієхавшімі із Кієва”: “У нас тут – ужас! Татарву назад пустілі! Савсєм жізні не будєт. Ані жє рускіх ва врємя вайни убівалі! А сєчас на заборах будут сідєть, угражать! А что угражать? Мой папа Крим асвабаждал! Єму дом єтот видєлілі! Послє фашистов єтіх!”

Кипить образа за батька, страх, що віднімуть будинок, у якому нині здає дві брудненькі кімнатки. Але за сезон заробляє грошенята та взимку їздить до Москви за “дефіцітом і всякімі нужнимі вещамі. Только в Масквє – жізнь“…

Нескінченний монолог перериває тихий стукіт у хвіртку. Відчиняє. При вході стоїть худий чоловік. Мені він здається старим. Тихо звертається до господарки російською, пояснює, що його батькові –  понад дев‘яносто років, що цей будинок належав його родині, тоді, раніше… І батько мріяв все життя переступити поріг цього будинку, бодай єдиний раз перед смертю… Верескливій жіночці заціпило. Вона спочатку вклякла на місці. А потім почала лементувати: “Дом нє атдам! Папє єго власті далі!“.  Дуже через силу, але дозволила колишнім мешканцям зайти до двору.

Старий, висохлий чоловік, чимось схожий на сицілійця, з обличчям, вкритим зморшками, пройшов попід руки зі своїми синами. Підійшов до абрикоса, погладив дерево –  ніжно, як дитину… Підійшов до дверей, показав на стару зарубку на одвірку, щось мовив татарською. Син переклав нам – ввічлива людина –  що то зарубка його зросту, коли мав три роки.

Старий ще постояв трошки, злегка нахилив голову і промовив: “Ви би тут убіралі –  хоть інагда”. І мовчки, статечно, навіть гордовито, вийшов. А господарка продовжувала верещати…

Наступного дня ми переїхали до іншого будинку. Мені було 16. Пам‘ятати буду все життя.

 

Ярослава Федорова (Ярослава Федорова), м.Київ

Фото: https://qha.com.ua/

 

23 Лютого, 2021 by angrbird No comment(s)
Читати Далі

Навігація записів

1 2 3 4 … 53
Пошук
Search for:
Популярні
  • “Думала, хоч вмирати пове...   “Хочу назад, додому. Того, що за кордоном, хоч за рідним крається сер...
  • Хто не піде захищати Укра...   Як тільки московські орки підуть в наступ, наші круті пацани і чолові...
  • Якщо завтра війна: що вар...   Захистити будинок, себе та близьких -  що рекомендує громадянам Держс...
  • “Українців, що розповідал...   Про антиукраїнські настрої  в країні Гюго та Дюма після Другої світов...
  • Битва бамбетля...   ...А Ви мали в хаті цей сьогоднішній раритет? На Галичині – то не про...
  • Поль Манандіз: “Світе, не...   “Хочу нагадати Європі, що закривати очі, не дбати... 7 років... Якщо...
  • «…А поверх кількох... Жертв душили колючим дротом і відрізали їм вуха: лише в Чортківській тю...
  • “Загострення на Сході”?...   “Поставити свою країну у ситуацію можливої ядерної війни “за якусь та...
  • Лідія Ковч, донька отця-м... “Спершу застрелимо твоїх дітей, а потім тебе!” – глузували енкаведисти...
  • Бамбетль, шафарня і «вузл... «Баба Юстина сприймала смерть, як щось буденне, але, й водночас, мало н...
Недавні Записи
  • “Думала, хоч вмирати повернуся в Україну. А тепер не знаю” – Трудова мігрантка
  • Хто не піде захищати Україну
  • Якщо завтра війна: що варто знати і робити
  • Поль Манандіз: “Світе, не залиш Україну наодинці з ворогом!”
  • “Війна є лише питанням часу. Ситуація дуже погана” – Безсмертний
Автори
  • 1 angrbird
    • “Думала, хоч вмирати повернуся в Україну. А тепер не знаю” – Трудова мігрантка
    • Хто не піде захищати Україну
    • Якщо завтра війна: що варто знати і робити
    • Поль Манандіз: “Світе, не залиш Україну наодинці з ворогом!”
    • “Війна є лише питанням часу. Ситуація дуже погана” – Безсмертний
Підписка

Введіть свою імейл адресу щоб завжди залишатись з нами!

Гугл Пошук
© 2021 - Global Village Theme. All Rights Reserved.
  • Про Нас